Воєнний комунізм — здійснювані більшовиками з середини 1918 (в Україні з 1919 року) по березень 1921 соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії.

В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичноголаду шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.

В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921. Одержавлення промисловості

Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію). З'явилося поняття «червоногвардійської атаки на капітал», суть якого полягала в «перетравлюванні» управлінськими органами держави відчужених у власників підприємств. Соціалізація землі і націоналізація банків, залізниць, морського і річкового транспорту розпочалися ще в кінці 1917, у травні 1918 відбулася націоналізація цукрової промисловості і заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 — нафтової, промисловості і великих підприємств усіх інших галузей. З літа 1919 прискореними темпами націоналізувалися середні підприємства, а з 29 жовтень 1920 — усі дрібні підприємства. Органи управління не встигали «перетравлювати» підприємства, внаслідок чого вони зупинялися^[2].

Націоналізація не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва, але ліквідувала господаря-власника. Новий хазяїн в особі державного органу не мав матеріального інтересу, був безликим до абстрактності й нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом. З'явилася об'єктивна потреба в розробці критеріїв і нормативів, які можна було б прикласти до всіх керованих об'єктів одночасно. Налагодження обліку величезної маси натуральних показників, розробка кошторисів, планів та звітів, організація поопераційного контролю і перевірка завжди завищуваних заявок вимагали величезної армії обліковців і контролерів такої кількості чесних спеціалістів не було, та й не могло бути.

Централізація

Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм». Головні комітети (Головпраця, Головторф, Головтекстиль, Головшкіра, Головодяг, Головпал, Голов-крохмаль та інші) стали основою управління найважливішими галузями економіки. В них зосереджувався увесь розподіл сировини і напівфабрикатів та виробленої продукції. Усі проміжні ланки в управлінні скасовувалися: гол. комітети безпосередньо керували підприємствами і прямо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Схема управління була спрямована на втілення в життя умоглядних схем безтоварної економіки, намагалася здійснити нездійсненне — налагодити управління з одного центру всією масою підприємств.

Система розподілу та продовольча програма

Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продроз-верстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, влечезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на скаладах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптови складів, торг фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

В Україні політика мала свою специфіку, по-перше. вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державно монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн. пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збільшевизованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовики прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму — хліба.

Елементи воєнного комунізму в Україні

червоний терор

російський шувенізм(українська мова оголошувалась котрреволюціоною - незаконною)

радянське адміністрування(управління)

Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

Формування адміністративно-командної системи управління

примусової, трудової повинності з правом державних органів перекидати робочу силу з однієї галузі в іншу, трудові мобілізації і трудові армії заклали фундамент адміністративно-командної системи управління промисловістю. Всі ці питання на конкретному українському матеріалі і розглядаються в розділі дисертації. Робляться висновки, що з кінця 1917 по березень 1921 рр. більшовики створили модель адміністративно-командної системи управління промисловістю. Економічні важелі управління були відкинуті, адміністративно-командний розподіл замінив саморегулятивний ринковий механізм.

Створена в роки "воєнного комунізму" система управління одержавленої промисловості була здатна лише мобілізувати трудові і матеріальні ресурси для потреб оборони. З економічної точки зору, з точки зору задоволення потреб суспільства необхідними промисловими товарами вона виявила свою повну нездатність. Надзвичайно громіздкий апарат у вигляді ВРНГ – УРНГ (Промбюро) – управлінь – главків – кущових відділень тощо – відзначався бюрократизмом, тяганиною, головотяпством і безгосподарністю. Слово "главкізм" стало синонімом непроглядного бюрократизму і абсолютної неефективності в управлінні економікою.

Радянська історіографія списує падіння обсягів промислової продукції наприкінці 1920 – на початку 1921 рр., супроти 1913 р., на війну і спричинену нею розруху. Але це однобічний погляд на проблему. Безсистемна і всеохоплююча націоналізація промисловості методом "червоногвардійської атаки на капітал", ліквідація ринкового механізму саморегуляції економіки, бюрократичні методи управління теж були причинами, що вели економіку країни до прірви. Більшовики не хотіли розуміти необхідність збереження капіталу для нормального функціонування економіки. А тому, експропріювавши капітал, вони підірвали і виробництво. Глибока криза в країні як наслідок помилкової політики більшовиків, проявом якої стали селянські повстання, страйки робітників, змусили більшовиків відмовитися від "воєнного комунізму" і перейти до непу. У цих умовах зазнала змін і система управління промисловістю, створена в роки громадянської війни.